У розпалі футбольна першість країни, та
прихильники хокею вже дочекалися свого: стартує новий чемпіонат країни.
Саме на порі розповісти про гравця київського «Сокола», чемпіона світу
Дмитра Христнча» про що нас просять Василь Кучерен» ко з міста Ірпеня,
Павло, Мороз зі Львова ти інші читачі.
Хто ж він, Дмитро
Христич?
— Народився в Києві. Влітку ганяв м'яча на майданчику поблизу нашого будинку, а взимку заливали ковзанку'й організовували хокейні поєдинки між під'їздами, будинками, вулицями.
Згодом зі старшим братом записалися до хокейної секції. Правда, він там довго не затримався, а я зрозумів, що без хокею жити не зможу.
Першим наставником був Анатолiй Олексійович Ніколаев. Він тренував дві групи хлопчиків 1968—1969 років народження. Ніколаєв запропонував займатися з хлопцями, які були на рік старші за мене. А коли організували спец-клас, то Анатолій Олексійович порадив батькові віддати мене до цього класу. Хоч я був молодшим за однокласників, це не заважало добре вчитися. До п'ятого класу був круглим відмінником. А школу закінчив без трійок. Крім того, не пропустив жодного тренування. Завжди встигав і підготуватися до уроків, і потренуватися.
— Як ти потрапив до «Сокола»?
— Запрошення до провідного клубу республіки було для мене несподіваним. Адже всі мої ровесники після закінчення дитячо-юнацької спортивної школи грали спочатку за команду ШВСМ, а вже потім стажувалися в «Соколі». Я лише кілька разів зіграв за ШВСМ. А потім почав тренуватися з основним складом соколят. І встиг у рік дебюту виступити в чотирьох поєдинках.
— Чи пам'ятаєш
найперший матч у вищій лізі?
— Було це в Москві. «Сокіл» грав проти місцевого «Спартака». Дуже хвилювався. Анатолій Васильович Богданов заспокоював. Вийшов на лід лише в третьому періоді. Виграв кілька одно-борств, зробив дві-три точні передачі.
— Дмитре, ти вже говорив, що приємною несподіванкою було для тебе запрошення до «Сокола». А як сприйняв виклик до збірної СРСР?
— Я реально оцінив свої можливості. Звичайно, прагнув сподобатися Віктору Васильовичу Тихонову на турнірі «Извес-тий». Потім мені здалося, що головний тренер про мене забув. Адже в закордонні турне я не їздив. Тихонов згадав про мене напередодні -швейцарського чемпіонату. До приїзду Макарова і Пряхіна провів кілька матчів. Потім мене перевели до них центрфорвардом. Ми швидко знайшли спільну мову. Одне задоволення грати з таким напарником, як Сергій Макаров.
Здається, не підвів товаришів. Раніше мені доводилося виступати за юнацькі збірні СРСР. На європейській першості здобув «бронзу», на світовій — «золото» і «срібло». Та в компанії визнаних асів діяти значно складніше.
— Хто твій кумир у спорті?
— Завжди прагну бути схожим на майданчику на рижанина Хельмута Бал-деріса.
— З ким дружиш у «Соколі», збірній Радянського Союзу?
— У київській команді до мене всі хлопці ставляться по-дружньому. На жаль, близького друга не маю. У збірній потоваришував з Давидовим. Разом мешкаємо у одній кімнаті на зборах, турнірах, чемпіонаті світу..
— Чим захоплюєшся у вільні години?
— Вільного часу обмаль. Нині живу хокеєм — тренування, перельоти, переїзди, матчі. Нинішнього року закінчив Київський інститут фізкультури. Віддаю перевагу книжкам і музиці.
— Яка зарплата у хокеїстів?
— Скажу лише про свою зарплату. Клуб платить мені щомісяця 300 карбованців. Одержую преміальні за перемоги на всесоюзній першості.
— Хто твої батьки?
— Мама — Валентина Миколаївна— трудиться в поліграфії. Батько — Анатолій Федорович — головний інженер на фабриці «Зоря». Старший брат живе окремо. Я поки що не одружений, та- в мене є дівчина. Ми вже дружимо кілька років.
— Тобі пропонували виступати в інших клубах?
— Пропозицій від
радянських команд не було. А ось представник клубу <Ва-шінгтон кепітелз» Джак
Батон запропонував зіграти в Національній хокейнiй лізі. Я погодився, але сказав, що мою долю вирішуватиме клуб.
— Плани на нинішній сезон?
—
Допомогти «Соколу» посісти призове місце в чемпіонаті країни, закріпитися в
збірній СРСР, виступити на чемпіонаті світу.
Ось ми і познайомилися з нападаючим київського « Сокола Дмитром Христнчем. Хай здійсняться його плани, які понніс-тю виповідають і нашим болільницьким сподіванням. Чи не так? М. МИКОЛАЙЧУК |